Стрічка новин
Електронні документи відтепер можна використовувати і в нас: Як відомо, цифрові документи вже зараз можуть використовувати всі українці. Електронні версії ID-паспорта, довідки про присвоєння реєстраційного номера облі­кової картки Поетичним рядком: Маргарита ДАЦЕНКО, 15 років, про­­живає в м.Суми, навчається в гімназії №1. Під час бойових дій у Сумах, з 24 лютого перебувала За шахрайство – законне покарання: Лебединським відділом Ромен­ської місцевої прокуратури підтримано публічне обвинувачення у суді стосовно мешканця с.Куданівка Лебединського району Б. Є в Лебедині приватна школа з футболу: Лебединським дітям надзвичайно пощастило. Адже вони отримують ази футболу у відомого футболіста, знаменитого воротаря, професійного тренера Сергія Страшненка. Відома ведуча Леся Нікітюк відвідала Лебедин: 22 червня наше місто від­ві­дала відома ведуча Леся Ні­кі­тюк. Знімали сюжет для тревел-шоу «Le маршрутка». Ту­рис­­­тичний проєкт покликаний Щиро вітаю вас з новим 2021 роком та різдвом христовим!: Рік, що минає, був насичений подіями, які поставили перед суспільством непрості виклики й турботи, а світ за цей час змінився. Рятувальники закликають громадян дбати про пожежну безпеку в побуті: З початку року на Сумщині сталося 1100 пожеж, матеріальні збитки від яких склали понад близько 8 млн. грн. Як свідчить Творчість наших читачок: На сьогодні, коли клятий ворог порушив кордони нашої рідної України, руйнує наші міста і села, жорстоко вбиває мирне населення, по-варварськи 102: що трапилось? з 3 по 9 серпня 2020 року: Протягом звітного періоду до Лебединського відділення поліції надійшло 164 заяви та повідомлення громадян, з них 13 на момент реєстрації містили ...Щедрівочка щедрувала: У переддень Святого Василя, тобто 13 січня, в Україні традиційно відзначають Щедрий вечір, або як його ще називають у народі

– Маринко, перш за все, приймай вітання від земляків-лебединців. Дякуємо, що погодилася відповісти на запитання редакції тижневика «Будьмо разом», поспілкуватися із читачами газети. І перше наше прохання: розкажи про себе: від народження до того відрізку часу, коли ти вирушила за кордон.

– Народилася в м.Лебедині у 2001 році. Навчалась у Лебединській ЗОШ №6. Наш клас був дуже дружний. Своїх однокласників та вчителів не забуваю, адже з ними підростала, навчалася, розумнішала. Окрім цього, понад 5 років відвідувала спортивну секцію з легкої атлетики. Моїм тренером і наставником був Сергій Олексійович Слєпченко. Після закінчення 9 класу почала навчання в Лебединському фаховому медичному коледжі імені професора М.І.Ситенка. Воно було нелегким, але цікавим.

– Чия ініціатива, аби ти по закінченню коледжу продовжила навчання в Словаччині?

– Мої батьки працюють у Лебединській лікарні: тато – водієм у ВШМД, а мама – старшою медичною сестрою кардіологічного відділення. З дитячих років завжди у вільний час бігала до мами у відділення. Мені подобались медичні працівники: всі охайні та в білих халатах. Саме тому в мене не було вибору чи сумніву: ким бути. Навчання в медичному коледжі приносило мені задоволення, хотіла продовжити свій шлях у медицині. І коли до нас завітав представник Словацького університету, я одна із перших погодилася на його пропозицію навчатися в тому освітньому закладі. Ініціатива  була моя, а батьки лише підтримали  мене в цьому.

– Де саме навчаєшся? Які перспективи чекають тебе?

– Навчаюся в Католицькому університеті в Ружомбероку, на факультеті «здоров’я», за спеціальністю « медична сестра – бакалавр».

– Важко було звикати до тамтешніх вимог у здобутті освіти?

– Скажу чесно, спочатку було важко, тому що навчання повністю велося  словацькою мовою, яку на момент його початку  я не знала. Але завдяки знанням, які отримала в медичному коледжі, почала розуміти, про що говорять словацькі викладачі. Заняття під час пандемії проходять дистанційно, а ось практичні навички ми  відпрацьовуємо в університеті. Часто студенти відвідують бібліотеку, де можуть не тільки брати додому книги, а й користуватися безкоштовно комп’ютерами, які знаходяться в окремих  навчальних кімнатах.

– Навчання платне?

– Навчання в Словаччині повністю безплатне. У всіх університетах! Але проходить тільки словацькою мовою. Термін навчання: на бакалавра – 3 роки, на магістра – 2 роки. Потому видається диплом європейського зразка,  завдяки якому можна працювати в будь-якій країні.

– У якому місті ти проживаєш? Тобі в ньому комфортно? Чи подобається воно тобі? Якщо так, то чим саме?

– Я навчаюся та проживаю в містечку Ружомберок. Чисельність населення приблизно така, як і в Лебедині, але площа міста більша. Розташоване воно в північній Словаччині, на злитті річок Ваґ і Ревуца, біля підніжжя Великої Фатри і Низьких Татр. Приваблює своїми краєвидами, бо знаходиться в долині, а навколо – гори. Дуже цікаво спостерігати, коли влітку на вершинах гір лежить сніг, а на вулицях у долині тепло та сонячно. На околиці міста знаходиться гірськолижний курорт. Мені дуже подобається, що в Ружомбероку є великий басейн, який ми часто відвідуємо.

– Ти задоволена, що твоя життєва доріжка після медколеджу пролягла до неблизької від України Словаччини?

– Жодного разу не пошкодувала, що обрала такий шлях. Так, я далеко від рідної домівки, але завдяки соціальним мережам можу в будь-який час зателефонувати своїм батькам та друзям.

– У твоєму виборі професії медика хтось зіграв певну роль, чи це був твій свідомий вибір?

– У виборі професії був цілком мій свідомий вибір, адже ще з дитинства я знала, що обов’язково в майбутньому буду медиком. У наш час це дійсно необхідна галузь.

– Якщо станеться так, що випаде можливість залишитися в Словаччині, ти зробиш це?

– Навчаючись другий рік у Словаччині, порівнюю стан медицини у нас, в Україні, й тут, в цих лікарнях. З сумом констатую, що в Словаччині зменшують кількість ліжок та закривають відділення через брак медичного персоналу (не вистачає медсестер). В якому б відділенні ми не були на практиці, нас запрошували на роботу. Дивно: сучасні відділення,  укомплектовані палати, операційні зали, а стоять законсервовані через брак медсестер. Можливо, й залишуся в Словаччині. Ще думаю.

– Звісно, коли людина потрапляє в іншу місцевість, то їй хочеться дізнатися про неї якомога більше. Про що цікаве ти вже довідалася, з якими визначними й пам’ятними місцями цієї європейської держави познайомилася?

– Ще перебуваючи в Україні, дивилася багато відео, читала відгуки та знаходила цікаву інформацію  про мальовничі краєвиди, поєднання  сучасної  та старої частини міст цієї країни, гірські річки, озера, гори. Але знала, що те, що я побачу на фотографіях, матиме ще кращий вигляд, коли з ним познайомлюся ближче, поспілкуюся наживо.

– Маринко, чи є у тебе друзі у Словаччині? Хто вони?

– В університеті багато студентів із України, Грузії.В моїй групі близько 15 українців, решта – словаки. Ми спілкуємося з ними словацькою мовою, але розповідаємо їм про нашу культуру, звичаї, навчаємо їх розмовляти українською мовою. Я знайшла тут багато нових друзів із різних куточків України. З ними ми разом навчаємося, подорожуємо та змістовно проводимо дозвілля.

– Як ти відпочиваєш?

– Приємна річ для студентів Словаччини – студентський квиток(isic). Завдяки йому ми маємо великі знижки на проїзд у транспорті -50%,  а для подорожей поїздом – абсолютно безплатний проїзд. Разом із друзями  ми відвідали столицю країни – Братиславу, а ще міста Кошице,  Жиліну,  Банську Бистріцу. Також побували в Австрії, зокрема в її столиці Вені. Маємо в планах відвідувати інші країни, адже це буде майже безплатно.

– Словацьку мову вже вивчила?

– Так, завдяки практиці в лікарні та частим розмовам з корінними жителями, я вільно розмовляю словацькою мовою.  Але знаю, що в мене вона ще не ідеальна, тому є чому нав­ча­тися.

– Яка грошова одиниця в обігу в цій країні?

– Грошова одиниця в Словаччині – євро. В магазинах дуже часто проходять акції по знижках на продукти, які мають ще терміни придатності 3-5 днів, тому на 10 євро ми можемо купити продукти на 5 днів.

– Сумуєш за Україною, рідним містом, батьками, друзями, одногрупниками по коледжу?

– Звісно, сумую, адже  через велику відстань не можу частіше приїжджати додому, та завдяки соціальним мережам спілкуюсь з рідними, друзями, одногрупниками, які завжди розповідають, що нового в нашому місті. Взимку, коли приїжджала додому, відвідала всіх, за ким сумувала, завітала до коледжу, багато гуляла вулицями рідного Лебедина.

– Хто в Лебединському медичному фаховому коледжі імені М.І. Ситенка залишив у твоїй душі найтепліші відчуття і найкращі спогади?

– Я хочу повернутися в той час, котрий провела у стінах коледжу, адже тільки зараз усвідомила, що то були найкращі роки. До цього часу пам’ятаю всі настанови та поради, які нам давав на лекціях, виховних годинах, конференціях тодішній директор Олександр Дмитрович Удодік, веселі та цікаві лекції заступника директора з навчальної роботи Жанни Василівни Смолової (нині в.о.директора), яка навчила нас знаходити найголовніше у матеріалі. Дякую заступнику директора Світлані Михайлівні Пухно, яка з викладачами медсестринства Оленою Станіславівною Мельник, Людмилою Володимирівною Хрін, Валерієм Володимировичем Каплуном, Ксенією Миколаївною Ольвач прищепила нам навички справжньої медичної сестри. Від усієї нашої групи дуже дякую класному керівникові Людмилі Олексіївні Коваленко. Спасибі за те, що іноді лаяли, часто жаліли, спасибі, що часто хвалили, ми Вам вдячні, що нас, як своїх рідних дітей, Ви любили. Передаю сердечні  слова подяки всім викладачам коледжу, адже своїми мудрими порадами, чуйним ставленням і справедливими настановами ви допомагаєте студентам долати складний шлях до здобуття необхідних нам знань.

– Як ти зустріла сумну звістку, що Росія повномасштабно вдерлася в Україну?

– Ранок 24 лютого почався в мене з 5-ої ранку: я збиралася на практику в лікарню. О 6-ій ранку вже була у відділенні, ми робили ранкові туалети пацієнтам, почали виконувати сестринську маніпуляцію. О 7-ій у відділення почали приходити лікарі. Вони знали, що я українка. Ми сиділи в коридорі, розмовляли, до того моменту я ще не відкривала соціальні мережі і не знала, що на даний час коїться в моїй країні. Потім біля мене зупинився лікар і запитав, що сталося в Україні? Я не зрозуміла, чому він про це питає. Раптом чую такі його слова: «У вас почалася війна...»

– А як ти особисто почала діяти в цій ситуації?

– Я почала заперечувати лікарю, мовляв, яка війна, що Ви говорите, і вступила з ним у суперечку, зазначивши, що він говорить мені якісь нісенітниці. А потім – відкрила Інстаграм, Телеграм, Фейсбук – і просто не могла повірити в те, що по всій Україні почалося повномасштабне вторгнення Росії, тобто те, чого у 21 столітті не повинно бути. Я зателефонувала батькам, які підтвердили, що на кордоні Сумської області з 5-ї ранку чути вибухи. Розмовляючи з мамою, весь час не могла стримати сліз і благала, щоб вони збирали речі і їхали до мене в Словаччину. Але отримала коротку відповідь: «Ми з нашого міста нікуди не поїдемо». А далі цілий день пройшов на офіційних сторінках, де постійно відновлювалася інформація стосовно подій удома, в Україні, на Сумщині, в Лебедині.

–  Тобі вже щось вдалося зробити для України і своїх співвітчизників у цей час?

– Першого дня, 24 лютого, ми взагалі не знали, що робити, кому телефонувати, до кого звертатись. А вже 25 лютого, в обідню пору, всі українські студенти та звичайні люди, які працюють у Ружомбероку, вирішили збирати першу допомогу й відправляти до кордону. Нам зателефонували наші друзі з кордону та дуже попросили допомоги. Без вагань ми почали діяти. Знайшовши приміщення, де ми могли збирати гуманітарну допомогу, всі небайдужі почали привозити їжу, воду, ковдри, теплі речі, засоби гігієни, ліки першої необхідності. З моїми друзями ми привезли все це о 21-ій годині, та відчули, що зібрали мало. У суботу, 26 лютого, домовилися з водієм вантажної машини, що забере допомогу від нас і передасть волонтерам Червоного Хреста на кордоні. Однак, ми ще були в розпачі. Та на ранок сталося диво: мені зателефонували від адміністрації кафе, куди збирали речі, та просили, щоб прийшла розібрати всю допомогу, яку привезли небайдужі громадяни. Прийшовши до кафе, я не повірила, що за одну ніч та ранок вдалося зібрали 2 вантажівки допомоги українцям. Зрозумівши, що в наше місто також можуть приїхати люди, які потребують прихисту, ми звернулися за допомогою до міського уряду, і, дякуючи йому, нам виділили перші 50 місць у повністю укомплектованому гуртожитку. Уже в неділю, 27 лютого, ми заселили туди першу родину.

А далі запрацював конвейєр: одна групка забирала людей від кордону, які не знали, куди їм їхати, привозила до нашого міста; інша групка зустрічала та поселяла в гуртожиток, забезпечуючи на перший час усім необхідним. Коли вже в нашому місті з’явився великий потік біженців, міська влада почала співпрацювати з ними: маленьких діток віддали до садочків, всіх інших дітей – до місцевих шкіл, а для дорослих почалися пошуки роботи. І так все це триває по сьогоднішній день. Всім тим, хто мені писав та просив про допомогу, я допомагала, чим могла.

– Кому бажаєш передати вітання в  Лебедині?

– Матусі і татусеві. Спасибі Вам, рідні, за терпіння, з яким Ви виховували мене. За мудрість, якої Ви навчили мене. За відданість, з якою Ви підтримували мене. За любов, яка дала мені життя і все те, чого я вже досягла і маю. Дякую Вам, мої рідні, за віру в мене!

– І традиційне наше прохання: вислови свої побажання землякам, друзям із м. Лебедина.

– Лебединщина може пишатися тим, що тут народжуються і зростають покоління талановитих і працелюбних людей, які змінюють її обличчя. Разом ми розвиваємося, покращуємо порядок у нашому місті. Разом ми єдина і велика сім’я, яка прагне створити зручні й комфортні умови для життя. Бажаю вам, перш за все, миру, міцного здоров’я, родинного щастя та здійснення найзаповітніших мрій. Хай кожен наступний день буде зігрітий добром і теплом, повагою та порозумінням рідних і близьких. Божого вам благословення і Перемоги!

– Маринко, дякуємо за спілкування. Зичимо тобі успіхів у здобутті вищої медичної освіти, всіляких гараздів. Дякуємо за волонтерську роботу з допомоги у скрутний час своїм співвітчизникам з України.

Інтернет-міст із нашою землячкою

Мариною Зеленською організувала

і провела Надія СОЛОДОВНИК.



Підписуйтесь та читайте нас в Telegram каналі та на Фейсбук




Додати коментар