Стрічка новин
Новини. Оперативно: Лебедин. Півтори доби у місті не було електроенергії, зв’язку та водопостачання. Наразі ситуацію вдалося частково виправити. Зв’язок налагодили, світло частково Наша баба Гапа: Є у нашому будинку унікальна бабуся – Горпина. Але всі її звуть Гапою. Довгожителька досі струнка, завжди з посмішкою. Сусіди Уривки Лебединських розмов: Дві жінки розмовляють біля АТБ в Лебедині: – Мій чоловік сказав, якщо я буду важити 100 кг, він мене покине. У Стамбулі завершилися переговори української та російської делегацій: Вони тривали близько 4 годин. Перед переговорами було заявлено, що російська сторона відмовилася від вимог "денацифікації України", "роззброєння" і "правового захисту Дві пожежі у Лебедині: 12 квітня о 13:09, до Служби порятунку 101, надійшло повідомлення про загоряння господарчої споруди по вул. Фабрична в м. Лебедин. Лебедин – місто, яке вразило литовців: До лютого невелика кількість жителів Литви знали про м. Лебедин, що на Сумщині. Та одна подія повністю змінила ...Підприємства немає, а спогади – залишилися: Ні, це була не жіноча зустріч, так званий «дівичник», коли старі подруги раз на тиждень, відірвавшись від домашніх справ, збираються, У команді Сумщини «Дні Європи – 2021»: Активісти шкільного євро­­­­­клубу “Mayflower” Лебе­­дин­­ського закладу зага­льної середньої освіти І-ІІІ ступенів №1 (координатор – вчитель  англійської мови Логвиненко Н.М.) Міський голова Лебедина Олександр Бакликов наклав вето на рішення дев’ятнадцятої сесії міськради восьмого скликання від 27 серпня 2021 року «Про: Депутати рішення про присвоєння почесного звання підтримали більшістю голосів, мотивуючи це, що жителі громади знають про заслуги цієї шанованої доярки-колгоспниці, Як живе громада під час карантину: 31 березня міський голова Олександр Бакликов зустрівся з представниками ЗМІ. Під час зустрічі він розповів, яка ситуація

Добре пам’ятаю, як моя перша вчителька Катерина Гаврилівна, прищеплюючи  нам, першокласникам, любов до науки, майже на кожному уроці повторювала, що треба старанно ставитися до навчання,

бо тільки тоді, коли ми опануємо шкільну програму, зможемо претендувати на звання повноцінних людей. А ті, хто будуть лінуватися або зовсім не захочуть навчатися, так і будуть все життя «крутити бикам хвости». Всі, кого я знав, старші і менші від мене за віком, ходили до школи, тому мені в шкільні роки часто згадувалися слова першої вчительки, і чомусь виникало бажання зустріти людину, яка зовсім не ходила до школи, і порівняти, чи вона дуже відрізняється від тих, хто здобув шкільну освіту. Так вийшло, що чекати мені довелося недовго: у свої двадцять я зустрів таку людину. Нею виявилась моя майбутня теща. Відразу зауважу, що, знаючи її протягом багатьох років, я прийшов до висновку, що людина стає людиною, не тільки отримавши знання в школі. В усякому разі – це стосувалось моєї тещі.

Вона була людиною позитивною, щедрою на добрі слова і справи, чудовим вихователем трьох своїх дітей, добрим і надійним організатором трудового колективу, в якому працювала протягом багатьох десятків років. Зазвичай, ми звикли бачити негативну тещу в анекдотах, а моя була хоч і не без недоліків, але людиною, про яку варто згадати добрим словом.

Вона, Царство їй Небесне, була незвичай­ною, а в деяких ви­падках навіть унікальною людиною. Народилася в бідній, багатодітній сім’ї. Ще дитиною її відводили в найми, де вона няньчила чужих дітей, і на її дівочих плечах трималося велике господарство заможних людей. Ці господарі не дали можливості їй ходити до школи, тому вона залишалася зовсім неписьменною, доки діти не навчили її малювати друкованим шрифтом три перших літери свого прізвища. Всі документи підписувала хрестиком, але гроші в будь-яких купюрах рахувала не гріше досвідченого касира, і життєві питання вирішувала швидко й бездоганно. Все своє несвідоме і свідоме життя прожила в селі, ще бувши наймичкою, вийшла заміж і після цього до самої старості працювала в колгоспі. Скільки пам’ятаю, вона була ланковою по вирощуванню цукрових буряків. Зараз цю трудомістку технічну культуру зовсім викинули з «меню» наших родючих полів: їмо чужий і тростниковий, не такий солодкий, як буряковий, цукор, а тоді наші жінки з раннього ранку до пізнього вечора за трудодні (а це майже задарма, бо тим, хто виробить запланований мінімум трудоднів, в кінці року могли дати 100 грамів зерна на один трудодень), вирощували цукрові буряки. А вирощувати їх було не так просто, бо ця культура вимагала повсякденної уваги і тяжкої ручної праці.

Не дивлячись на це, працювали з піднесен­ням, бо, крім нікчемних матеріальних, були за­діяні на високому рівні моральні стимули: регулярно підбивались підсумки змагання між ланками і бригадами, вручалися вимпели та перехідні прапори, грамоти, про передовиків змагання постійно сповіщали у друкованих засобах масової інформації. Можна сказати, трудились за похвалу і добре слово. І все це, плюс весела вдача і організаторські здібності ланкової, давали свої результати, бо майже завжди з роботи поверталися з піснями і позитивними емоціями, а пізньої осені – високими врожаями цукрових буряків.

Пам’ятаю декілька свят ланки, приурочених до закінчення осінньо-польових робіт. Це дійство відбувалося в хаті ланкової. На столі квашена капуста, огірки, помідори, картопля в мундирах, хліб і велика бутиль бурячного самогону. З чоловіків на святі був присутній тільки дід Петро. Він від самого початку існування ланки був штатним водово­зом. Кожного дня конем привозив на плантацію цукрових буряків бочку свіжої джерельної води.

Після декількох тостів, присвячених високим врожаям і трудовим досягненням ланки, присутні в хаті створювали ансамбль, схожий на всім відомий нині «Лісапетний батальйон». Дід Петро розпочинав грати на гармошці. Дивним було те, що правою рукою він грав на басах, тобто держав гармошку «вверх ногами», потім  мелодію підхоплювали саморобні грушеві ложки. Ударний інструмент випав на долю заслінки і качалки, а ланкова якось зуміла добувати потрібні звуки і потрапляти в такт при допомозі віртуозного володіння рогачем і кочергою. Це було щось неймовірне і продовжувалось до пізньої ночі. Що не кажіть, а працювати і відпочивати наші люди уміли як ніхто, не дивлячись на злиденне життя.

Дуже добре пам’ятаю, коли відразу піс­ля закінчення війни, при розрусі і злиднях, але при високому рівні ідеологічної та інформа­ційної роботи, напівголодні люди не тільки виживали, а й співали. Та ще  й як співали! Тепер це здається дивним, бо нині заспівати можуть тільки під час якоїсь великої гулянки. Тоді, пригадую, бувало, вийдеш ввечері з хати, а пісні, одна краща іншої, лунають з усіх куточків села. Ми з хлопцями по піснях і орієнтувались, куди цього вечора йти гуляти.

Так от, моя теща була незвичайною людиною. Прикладів на підтвердження моїх слів можна привести стільки завгодно. Ще на нашому весіллі в своїх побажаннях вона не стала наказувати зятеві не кривдити її дочку, як це часто буває, а навпаки дала наказ дочці не бігати до неї з дріб’язковими скаргами на чоловіка. Я, мовляв, знаю, коли потрібна буде моя допомога, і прийду в перший день, коли ви зробите мене бабусею. Її побажання присутні зустріли оплесками.

Якось вона отримала листа, а потім і телеграму від молодшого сина з запрошенням на весілля. Він закінчив Ленінградський ін­с­ти­тут водного транспорту, отримав роботу в пароплавстві і вирішив створити сім’ю. І ми (дочка з зятем) зму­шені були везти матір на весілля.

Без проблем його відгуляли, також без проб­лем повернулись у рідне село. Теща з молодятами домовилась, що вони незабаром обов’язково провідають її, і невістка познайомиться з тією хатою, де народився найкращий для неї в світі чоловік. Молоді дотримали слова і приїхали до матері на гостини. Вона з радістю прийняла від сина з невісткою подарунки, серед яких було декілька баночок чорної ікри. Мати не тільки не куштувала, а навіть не знала про існування такого делікатесу. На етикетці було написано, що це за продукт, але ж ми знаємо, що наша мати зовсім не ходила до школи і не могла прочитати, що це за штука, на вигляд схожа на варення. Син і невістка, не повідомивши про вміст тих баночок, пішли з дороги на річку покупатись. Не дочекавшись їх, мати сіла перекусити й на десерт вирішила спробувати варення з невідомих ягід. Вона щедро намастила булку, відсьорбнула молока і відкусила добрий шмат булки, щедро змащений «варенням». Потім  роз­по­відала дітям, що такої гидоти їй ніколи не доводилося їсти. А сама вирішила, якщо синові та невістці доводиться задовольнятися такою їжею, значить, вони бідують, і їм потрібна матеріальна допомога. Коли молоді прийшли додому, мати вручила їм 12 рублів – усю до копійки пенсію  пенсіонера-колгоспника. А коли дізналася, що за «ягоди» привезли діти, довго сміялася. Після того щоразу, приїжджаючи у відпустку, в першу хвилину зустрічі завжди жартували: «Варення ми привезли».

Цікавим і неординарним було життя моєї тещі. Я зупинився на деяких його епізодах, де вона поступає, можна сказати, всупереч здоровому глузду. В деякій мірі такою вона й була, тільки в неї якось завжди все виходило так, що її дії мали позитивний характер. Сусіди по нашій вулиці любили її за веселу вдачу, почуття гумору і за те, що вона ділилася останнім, навіть з незнайомими людьми. Взяти хоча б такий приклад. У селі довгий час не працювала перукарня, і її чоловік опанував професію перукаря. Коли слідувати здоровому глузду, з клієнтів треба було брати плату, а в них виходило навпаки: дід постриг, а баба запровадила такий порядок, при якому жоден відвідувач не виходив з їхньої хати, щоб його не пригостили.

Такою була моя теща, земля їй пухом. Мабуть, на таких, як вона, й трималося та жило з піснями наше багатостраждальне село.

Леонід РЕШЕТНІК,

ветеран праці, с.Ворожба.

Фото ілюстроване.



Підписуйтесь та читайте нас в Telegram каналі та на Фейсбук




Додати коментар