Стрічка новин
СIм’я - це 7 «Я»?: 15 травня в усьому світі від­зна­чають День сім’ї. Сім’я або родина – соціальна група, яка складається з людей, які, зазвичай, СБУ викрила незаконну схему вирубки лісу: Служба безпеки України викрила на корупції посадовців одного з комунальних агролісгоспів Сумщини. Вони підозрюються у масштабній незаконній вирубці дерев лісового Хто може набути статусу безробітного?: Роз’яснення дає директор Сумського обласного центру зайнятості Володимир Підлісний. Статусу без­ро­бітного може набути: Береженого Бог береже: Іду містом і дивуюся своїм землякам. Не всім звісно, але переважній більшості. Чому? Занадто вже необережні вони чи, можливо, необізнані Що таке родинне щастя?: Дивне запитання. Якими категоріями, розмірами виміряти його? Кожна людина підходить до тих вимірів по-своєму. Одні думають, якщо збудували не дім, Як було колись i як – зараз: Колись на міському стадіоні Лебедина взимку завжди було людно. Лебединці каталися на ковзанах, влаштовувалися змагання із зимових видів спорту. Обережно, шахраї!: Відділ з питань взаємодії з правоохоронними органами та оборонної роботи закликає сумчан не вірити шахраям, які користуються Сорок один хворий – за один день!: За повідомленням державної установи «Сумський обласний лабораторний центр МОЗ України»  17 жовтня 2020 р.   по Лебедину було зареєстровано 41 Колектив - як одна сім’я: Саме так жили і працювали свого часу тру­дів­ники колишньої Лебединської фабрики пластмасової фурнітури. В них вистачало часу і виробничі плани Він любив Лебединщину: Редакція тижневика «Будьмо разом» продовжує проєкт «Пам’ять» по вшануванню льотчиків, уродженців м. Лебедина та сіл Лебединщини, які загинули за різних

Чим далі відходять в історію події Великої Вітчизняної війни, ті страшні і чорні роки виборювання від фашизму нашої рідної землі, тим менше й менше залишається свідків того часу. Безпоседніх учасників бойових дій, які пройшли фронтовими дорогами, практично не залишилося – відійшли у Вічність. А ось ті із наших співвітчизників, хто пережив лиху годину довжиною в тяжкі чотири роки в тилу ворога, ще поряд з нами. Хоча за віком у той час вони були дітьми, однак їхня пам`ять міцно тримає й до сьогодення те, що довелося пережити. Ми попросили поділитися спогадами свідка тих сумних подій Ірину Павлівну Тюріну, яка проживає в м. Лебедині. Їй вісімдесят п`ять років. Все життя пропрацювала медичною сестрою у дитячому відділенні центральної районної лікарні. Спогад цей щемний і сумний.

– 22 червня 1941 року. Село Куянівка Білопільського району. Цей літній день розпочався, як зазвичай. Дідусь мій, Оксентій Іванович, пішов на роботу на цукровий завод, де слюсарював. Бабуся, Марфа Петрівна, господарювала вдома, адже потрібно було доглядати чимале господарство: домашню птицю – курей, гусей, а ще й кілька поросяток, теличку, плекати городину.

Того літа я знаходилася в бабусі і дідуся. Була така традиція: щоліта – в Куянівку. А ось моя молодша на чотири роки сестричка Світланка залишалася з батьками, які проживали у Верхосулці цього ж району. Тато, Павло Давидович Бережний, був директором місцевої школи, а мама, Олександра Оксентіївна, вчителювала у молодших класах.

Вранці бабуся пішла по кропиву для худоби, а я, маленька дівчинка, якій восени мало виповнитися сім рочків, лишилася вдома чекати на неї. Через певний час бабуся біжить додому і плаче, плаче. Схлипуючи, ледве вимовила: «Війна, дитино, війна!» Аж тут і дідусь на подвір`я.  Тремтячими руками він тримав листа і не зміг його відкрити. Згодом все ж зачитав. У ньому моя мама повідомляла, що лишилася із Світланкою сама, а батька вже покликали до військкомату, адже почалася війна. Дідусь відразу ж вирішив їхати конем до Верхосулки, аби забрати дочку з онучкою. Він попросив того коня в колгоспі. Керівництво йому не відмовило. Так ми всі стали проживати у Куянівці.

Незабаром до нас прийшов лист із Верхосулки від шкільної техпрацівниці – тітоньки Одарки. Вона повідомляла, що квартиру моїх мами і тата почали грабувати, як не дивно, але ж наші люди, а точніше колега Олександри Оксентіївни і Павла Давидовича. Мама дуже плакала і вирішила пішки йти до Вер­хосулки, щоб забрати дещо з речей і з`ясувати ситуацію. Квартира була шкільною, то мама навіть не вірила, що її сусіда-колега так міг вчинити. Як дідусь і бабуся не відмовляли маму від цього її рішення, все ж вона вирушила пішки до Верхосулки. Це був серпень 1941 року, фашисти вже господарювали на нашій білопільській землі. Тож небезпека підстерігала на кожному кроці.

Мама за день встигла сходити до Верхосулки. Щось розшукувати зі своїх речей її відмовила та ж тітонька Одарка. Адже фашисти й їхні «помічники» – поліцаї, довідавшись, що вона – дружина директора школи, відразу ж стратили б її.

Коли вороги зайшли до села, негайно почали впроваджувати свої порядки: займали людське житло під власне проживання, а ті поселялися в сараях, погребах. А ще відбирали худобу, птицю, шастали по курниках, збираючи курячі яйця. Прийшли й до нас, поклали на столі кілька купок солі – це означало, що ми повинні віддати їм стільки ж гусей. Наша сім`я тримала поросяток в ямі, замаскованій від ворожого ока. А коли фашисти йшли навалою, дідусь з мамою ховали теличку і гусей у зарослях берега, практично в болоті. Німці боялися болотистої місцевості і не навідувалися туди. Та не тільки з цією метою мої рідні йшли на берег. Дідусь і бабуся боялися за маму. Вона була красивою, молодою. І самі розумієте, що не один би німець накинув оком на таку жінку.

Коли все вирощене нами із продуктів закінчилося, жилося дуже сутужно. Якби ж фашисти не забирали їх, то було б що їсти. Але ж вороги були безжалісні. Тому ми голодували.

Павло Давидович і Олександра Оксентіївна БЕРЕЖНІ з донькою Світланкою. 18 червня 1941 року, якраз перед відправкою глави родини до військкомату. (Донька Ірина була в бабусі і дідуся).

Олександра Оксентіївна Бережна з доньками Іриною і Світланою (вже школярки).

Ірина Павлівна з чоловіком Миколою Сергійовичем, учасником бойових дій у Великій Вітчизняній війні, невісткою Танею, правнучкою Полінкою.

Олександра Оксентіївна вже бабуся і пенсіонерка

Поряд з нами по-сусідськи жила одна сім`я. Невістка господарів служила перекладачкою у німецькому штабі в Білопіллі, тому їх ніколи фашисти не грабували. На воротях у сусідів висіла спеціальна об`ява, написана німець­кою мовою. Ми здогадувалися, що в ній зазначалося: не чіпати. Так воно й було. Цьому передувало ще й те, що наші сусіди зустрічали ворогів, які вступали в село, хлібом-сіллю.

Як стало відомо вже після війни, сусідська невістка Ольга (перекладачка) подалася з німцями. А по війні вона оселилася в Німеччині. Сусіди ж виїхали з Куянівки, не витримавши людського осуду.

Пригадую, як страшно було під час бомбардувань, перестрілок. Тоді дідусь хапав нас із Світланкою під руки і ніс швидко-швидко у окоп, який вирили за сараєм. За нами бігли й мама та бабуся. Це траплялося часто. Такі окопи були практично в кожному домогосподарстві. Словом, дуже гірко жилося нам у роки окупації.

Запам`яталося мені, як вороги відступали. Це був серпень 1943 року. Вони йшли колонами і повз наш двір, нашою вулицею. Йшли мовчки, вже не галасували. Щоправда, забігали до дворів, аби щось прихопити з собою. Забрали і нашу теличку. А в наших сусідів серед двора поставили польову кухню, де зажарили сусідське порося (об`ява вже не допомогла).

Одного ранку ми, дівчатка, з бабусею чистили квасолю на подвір`ї. Раптом із гущавини саду нас гукнув якийсь дядечко в брудному, засмальцьованому одязі. Приклав палець до рота, що означало: тихо. І так же тихо запитав: «Відступають?». Ми кивнули головами. І він тут же зник.

Через певний час бабуся вийшла на вулицю, вдалині якої виднілася колона відступаючих фашистів. Серед дороги стояв один-єдиний німець із якимось коробком у руках і… плакав. «Пані, пані», – вимовив він і на жестах показав, що його змусили запалити село. Він кивнув рукою на нас, сестричок, і, як зрозуміла бабуся, сказав, що має таких ось «кіндерів». І знову гірко заплакав. Кинув той коробок і повагом пішов за основною колоною.

А через кілька годин, десь надвечір, вулицею вже йшли радянські бійці. Раптом десь узявся й наш «знайомий» – солдат-розвідник. Він їхав поганеньким возиком, запряженим у такого ж поганенького коника. Але наш, наш! Солдатики забігали у двори, віталися, нам, дівчаткам, дали баночку сливового джему, смак якого я й досі відчуваю. Всі сільчани радо зустрічали своїх визволителів, ділилися з ними, чим могли – шматком хліба, печеною картоплею, яблуками.

Згодом ми, 6-9-річні діти, стали допомагати старшим. Тоді вручну косили зернові культури, а ми збирали колоски. Носили їх у комору колгоспу, зважували. Трудодні наші записували на маму. А ще маленькими відерцями носили воду жінкам, які пололи буряки, саджали розсаду.

На той час нивку орали коровами, тому маленькі хлопчики, допомагаючи жінкам-орачам, вели тварину так, щоб вона чітко, прямо йшла борозенкою.

Словом, дітки після визволення території нашого села від фашистів працювали, допомагаючи дорослим, зокрема жінкам, старикам, адже чоловіки ще були на фронті.

Добре пам`ятаю, як село зустрічало звістку про Велику Перемогу. На той час у нас радіо не було. У село на коні в`їхав вершник і, вигукуючи слово «Перемога», об`їжджав усі вулиці. Наша сім`я проживала поблизу контори колгоспу, і ми бачили, як до неї стікаються потічки людей. Одні – раділи, інші – плакали. Плакали від втрати рідних на фронтах війни. Моя мама, Олександра Оксентіївна, навіть свідомість втратила, бо вже одержала в 1944 році похоронку на чоловіка, а нашого батька Павла Давидовича Бережного, який загинув від кулі снайпера при визволенні села Незавертайлівка Одеської області.

Того ж дня провели в Куянівці збори з нагоди Великої Перемоги. Сільські музики грали браві мелодії, люди співали з піднесенням радісних пісень. І ще довго громада села не розходилася, обговорюючи нашу Перемогу.

Розпочалося мирне життя, сповнене напруженої праці, чеканнями рідних із фронту. Та, на жаль, багато сільчан не повернулися до своїх домівок. Їх забрала клята війна…

…Сімдесят п`ять років минає від дня Великої Перемоги. Це чималий відрізок часу. Але я й досі відчуваю болі і тривоги Великої Вітчизняної. Пам`ять нетлінна.

Розповідь підготувала

Надія Солодовник.

Додати коментар