Ввімкнеш телевізор, візьмеш до рук центральне друковане видання і чуєш та читаєш – Україна розвивається, промислові підприємства працюють, створюються нові, йдуть інвестиції. Навіть незважаючи на карантин, у зв’язку із пандемією на коронавірусну інфекцію. А вийдеш на весняну вулицю (звичайно ж, у масці) пройдеш чи проїдеш Лебедином – мамо рідна! Та де ж ті, так звані, промислові підприємства? Роками не будуються, не відкриваються – й інвестицій катма! Хіба що торгові точки та аптеки. (І це потрібно, куди ж без них, головне, щоб ціни «не кусалися»). Але давайте згадаємо ті підприємства, які повинні створювати робочі місця і зміцнювати економіку міста, району, України. Агов, де ви? В Лебедині їх можна перерахувати на пальцях однієї руки. Тому що більше розвалюємо, ніж будуємо. Приклади? Маслозавод, заводи ліжковий, поршневих кілець. У лебединців, і не лише в тих, хто там працював, залишилася лише ностальгія по них. І руїни (на знімках). Хто ж наступний? Мабуть, не забариться хтось із тих, що ще залишилися.
Ось так і живемо у різних вимірах: «верхи» – своїм життям, а містяни – своїм, якому не позаздриш…
На фото
Колишній адміністративний корпус ЗПК
Залишки маслозаводу
Руїни ліжкового заводу
- Кто же это в Лебедине скрытый почитатель Альфреда Хичкока? Рискну предположить, что это на 99% Вадим Белый - икона стиля собственной персоной.
Один сплошной караул - куда ни глянь, куда не кинь - везде клин.
И чешутся руки, видимо, от желания разбить телевизор, щоб не чути брехню про суцiльнi гаразди.