Стрічка новин
Анатолій Сахно, Почесний громадянин Лебедина: «Хто хоч рік побув учителем – ним залишається назавжди»: Своєю малою батьківщиною киянин Анатолій Сахно, якого знають на Лебединщині як талановитого письменника, співака, музиканта, вважає село Будилку, Владислав Бухарєв став радником Авакова: Колишній народний депутат від Сумщини, екс-голова Служби зовнішньої розвідки й екс-заступник голови Служби безпеки України Владислав Бухарєв призначений Лебедин у боротьбі з поширенням коронавірусної інфекції : Лебедин у боротьбі з поширенням коронавірусної інфекції 12.03 – 04.04.2020 року Свято першого снопа: За традицією це свято проводять у ТОВ «Ворожбалатінвест» одинадцятий рік.  Започаткував його генеральний директор товариства Микола ШТУКІН, коли зайняв цю Ціни на ринку на 1 вересня 2021 року: М’ясо (1кг) – 120-160 грн. Сало (1кг) – 40-120 грн. Обростаємо сміттям: Добрий день, шановна редакціє газети «Будьмо разом»!  Хочу звернути вашу увагу на проблему сучасного суспільства - байдужість жителів м. Лебедина Готуємось до початку 2020-2021 навчального року: Рішенням виконавчого комітету Лебединської міської ради Сумської області  затверджена перспективна мережа класів закладів загальної середньої Сучасна школа - демократична школа: Торік у закладі загальної середньої освіти №5 Тростянецької міської ради педагоги були окрилені новим проєктом, що отримав      наз­ву «Демократична школа». Василь Стефаник – великий син великого народу: 14 травня наша країна відзначала 150 років з дня народження новеліста зі світовим ім’ям Василя Стефаника, проза якого є одним На Лебединщині хочуть утилізувати пестициди за 1,5 млн. гривень: На Лебединщині оголосили тендер на вивезення 20,4 т непридатних та заборонених для використання хімічних засобів захисту рослин, які зосереджені

Правильніше сказати не край села, а на краю хутора. Був такий колись. Та й не один він, а довкола села немало їх – з десяток. Однак цей вирізнявся рядом вибудуваних,

наче під шнурочок, біленьких хат, вишневими та яблуневими садами, городами, що переходили у луки з різнобарв’ям трав, а поміж них – протоптана сільчанами, (дорослими та маленькими), така ж рівна стежечка, що вела до села. І все це так гармонійно поєднувалося, що здавалося, наче проєктував хутірець якийсь  знаменитий архітектор. Але тими народними архітекторами були самі хуторяни.

Жителі хутора дуже любили його. А ось коли він був заснований,хто його першим заселив, ніхто не знав. Із покоління в покоління передавалася традиція жити на рідній землі, обробляти її. Словом, від батька – до сина, від матері – доньці. Родини були багатодітними. Звісно, всі трудилися до сьомого поту, аби був хліб і до хліба. Щороку на ньому з’являлися новенькі будівлі, причому господарі дотримувалися симетрії в їхньому розташуванні. А ще слідкували за охайністю подвір’їв, будиночків (їх в той час називали хатами), красою садів (вчасно підрізали навесні, білили стовбури – від землі десь на метр). Ідеш чи їдеш дорогою, що велася понад хутором – і тобі кожна хатина посміхається біленькими стінами (як казали – околом), чистенькими вікнами і вкритими цинковим залізом дахами. Це картина хутора з середини 60 – до середини 70-х років минулого століття. До цього чарівного «раю», як називали його мешканці, часто прибували жителі села, ближніх міст. Дехто – до своїх родичів, дехто (в основному городяни), аби відпочити, помилуватися просторами довколишніх ланів із золотавими пшеницями, смарагдовими буряками, квітуючими соняхами, що, здавалося, гріли і віддавали своє тепло, наче сонце. Особливо багато люду навідувалося до хутора, коли дозрівали вишні, яблука, сливи, чорнослив. Вони були тут найсмачнішими. Всім цим добром хуторяни безкоштовно, від душі наділяли приїжджих.

Серед цієї хутірської ідилії збудував на батьківській землі в середині 50-х років чепурненьку хатинку, причому власними руками, неабиякий майстер по дереву Микола Дмитрович. Чому саме тут, а не поближче до тодішньої цивілізації, скажімо, в самому селі. «Та ж тут моє родинне коріння, цю землю обробляли мої прадіди, діди, батьки, тут виросли ми, діти, бігаючи росяними травами, вдихаючи цілющий повітряний бальзам, настояний на лукових травах, весняному цвіті, милуючись бабусиними мальвами. Я не міг порушити традицію нашого роду», – відповідав на те майстер.

З-поміж усіх хутірських хатин ця вирізнялася оригінальністю забудови: вікна – до сонця, на них – візерунчасті наличники  (і таких ні в кого не було), веранда, вікониці теж прикрашені вирізками з дерева. Господиня Софія Яківна завжди тримала лад у кімнатах. А умебльовані вони були виробами, теж змайстрованими Миколою Дмитровичем. Всі до єдиного: платяна, книжкова і посудна шафи, столи, стільці. Дехто з хуторян приходив дивитися на те нехитре, але на той час вишукане начиння будиночка, а дехто навіть замовляв і собі. Деревному ремеслу майстер навчив і свого друга Михайла. Тож, вони взимку і восени «пропадали» в столярній майстерні: власноруч виготовляли двері, вікна, якісь меблі, діжки для себе  і для хуторян.

Однак не лише за таку самобутність, майстерність поважали молодого чоловіка численні жителі села і довколишніх хуторів, а й за хліборобську вдачу, котру успадкував від діда-прадіда, які  в свій час господарювали на власній ниві. Він плекав поле, а воно віддячувало високими врожаями зернових, які збирав. Тому хліборобському вмінню по-доброму заздрили односельці. А Микола Дмитрович, траплялося, що літньої жнивної пори навіть ночував у полі, під копною соломи, поряд зі своїм комбайном, щоб рано-вранці, щойно засвітає, знову за штурвал степового ко­рабля. Його мета – вчасно, за погожої днини зібрати хліба – основу нашого життя. Завдяки високим намолотам врожаю зернових Микола Дмитрович займав перші місця в області, мав нагороди, грамоти, був учасником Виставки досягнень народного господарства. А в 1965-му його представили до високої нагороди держави – ордена Леніна. Та болючий момент у житті змусив главу родини продати свою улюблену хатинку на краю села і переїхати до Лебедина. Було боляче, сумно, обидно. Потому його позбавили можливості одержати ту нагороду. Його серце краялося на частини. Він довго марив безкраїм полем, довго ночами йому снилися золоті лани, а серед них – він зі своїм залізним «другом». Та збереження життя дружини було головним. Там, у місті, дбайливий господар теж власноруч збудував новий дім – такий же світлий, але великий, просторий. І присвятив подальші роки вже деревообробній галузі. Та то – інша історія з життя Миколи Дмитровича.

Микола Дмитрович першим покинув хутір. За ним переїхали і до села, і до різних міст інші хуторяни. А тут ще й в країні почався історичний процес урбанізації, у ході якого збільшувалася роль міста в економіко-культурному житті нашого народу. Зростало його значення в розвитку суспільства, зростала питома вага міського населення. хутірське населення потягнулося до цивілізації, до промисловості.

Частенько Миколу Дмитровича охоплювала ностальгія за хутором, за своєю рідною хатинкою на його краю, за рідними просторами. Тоді він з родиною прямував на хутір , відвідував родичів, друга Михайла Андрійовича і біленьку хатинку. Однак незабаром вона зникла взагалі із землі: нові господарі розібрали її і перевезли до центру села, де збудували житло на свій лад.

…Минуло десь два десятиліття – хутір зовсім зник із карти великого села на Липоводолинщині, а через більш ніж півстоліття «зміліло» й те село, як і багато-багато маленьких і чималих сіл країни. Цей процес зникнення  триває й до сьогодні, сповнений високих технологій, науково-технічного прогресу, інформаційного простору. Почали «міліти» і селища, районні центри (деякі вже позбавлені цього статусу і стали лише центрами об’єднаних територіальних громад).

Звісно, без змін жити не можна. Але ж вони мають нести користь. І ще одне: без минулого немає майбутнього. Пам’ять повинна міцно берегти минуле. Минуле, пов’язане з невеличкою біленькою хатинкою край села, де в свій час господарювали працьовиті люди, яку наповнювали радість родинного життя, затишок і краса людських стосунків.

Благаю: пам’ятайте і передавайте ту пам’ять своїм нащадкам.

Надія Нестеренко, м. Лебедин.

Додати коментар