Стрічка новин
Ціни на ринку на 3 листопада 2020 року: М’ясо (1кг) – 100-140 грн. Сало (1кг) – 50-120 грн. Зимовий гриб – це реальність: Активно вирощувати і збирати зимовий гриб у нас розпочали лише 10-15 років тому. А особливою популярністю він користується в Азіатських Пошук і творчість - тобі, Україно!: Щороку вихованці гуртка судномо­дельного спорту міського Центру позашкільної освіти стають призерами обласної та Всеукраїнської виставки-конкурсу «Школьные годы чудесные...»: Як швидко йде час. Не встигли ми озирнутися, як минула половина життя. Усі уже дорослі, підросли діти, дехто дочекався онуків. Забутий герой: Все далі й далі в історію від­ходять події Другої світової війни. І чим швидше біжать роки, тим притуплюється пам’ять на­щадків. Лебединське бюро правової допомоги РОЗ’яснює: Про азартні ігри в Україні: 13 серпня цього року набрав чинності Закон України «Про державне регулювання діяльності з організації та проведення азартних ігор». Що воно горить?: Життя іде, залишаючи по собі гіркі й добрі спогади. Іноді перегортаєш їх, як аркуші у фотоальбомі, і посміхнешся, пригадавши якусь На Сумщині вогнеборці ліквідували пожежу літньої кухні: 15 вересня о 13:51 до Служби порятунку «101» надійшло повідомлення про загоряння в приватному домоволодінні по вул. Пушкіна, в с. Побажання жителів Лебединщини враховані!: Шановні земляки! Нещодавно Лебединщину сколихнула шокуюча звістка про те, що у результаті реалізації адміністративно-територіальної реформи наш край Педагогічна стежина довжиною в століття: Саме так. А починалася вона десь у 20-х роках минулого століття, коли молода радянська країна (як кажуть, з пісні слова

Редакція тижневика «Будьмо разом» продовжує пошуки мате­ріалів, котрі свідчили б про подви­ги льотчиків, які покояться на Ле­бе­динській землі, про їхній зв’я­зок у свій час з нашим містом.

Від­відуючи могили своїх рідних на Мироносницькому цвинтарі, вочевидь, і лебединці, й їхні родичі з різних куточків різних країн звернули свій погляд на пам’ятники двом льотчикам Юртову Михайлу Олексійовичу та Устюгову Анатолію Миколайовичу. Нам вдалося розшукати сина Михайла Юртова – Володимира Михайловича. Нині він мешкає в м. Києві. Для редакції чоловік надіслав деякі документи, фотоілюстрації, котрі залишилися в нього, як пам’ять про батька. Ми попросили Володимира Михайловича відповісти на наші запитання. Ось чим він поділився.

 

Володимир ЮРТОВ: «Все життя бережу в серці образ батька-льотчика»

– Перш за все, Володимире Михайловичу, у Вашій пам’яті щось збереглося з тих далеких кінцевих 40-х років минулого століття?

– Зовсім нічого. Адже, коли трапилася трагедія з моїм батьком, я був малюком. Батько загинув 30 вересня 1948 року, а я народився за майже сім місяців до цього. Все, що знаю про нього, це – розповіді моєї мами Лідії Андріївни, дідуся, бабусі, тьоті, дядьків, а згодом родичів, співробітників батька. Мама зберегла деякі речі батька, листи його до її батьків, тобто тестя і тещі, грамоти і таке інше. Все це вона передала мені. Зберігаю, як сімейну реліквію.

– Де народився Ваш батько? У якій родині?

– У мене зберігається автобіографія мого батька, написана його рукою, де він зазначає, що народився 3 листопада 1922 року у станиці Талгар Іллінського району Алма-Атинської області Казахстану у сім’ї селянина-бідняка Олексія Герасимовича Юртова та його дружини Марії Миколаївни. Його батьки, а мої дідусь і бабуся, до революції 1917 року займалися землеробством, а після неї працювали в місцевому колгоспі імені Енгельса.

Про станицю Талгар я провів деякі дослідження через Інтернет. Ще при царю Миколі І в тій місцевості для зміцнення рубежів Царської Росії від ворога організовувалися воєнні станиці, в тому числі станиця Софійка, згодом перейменована на Талгар (розташована на р.Талгар за 20-25 км від міста Алма-Ати). Заселяли такі воєнні станиці виключно сім’ями російських сибірських козаків. За окремими версіями, серед них був і мій прапрадід (прадід).

– Чи відомо, яку освіту одержав Ваш батько?

– Так. У його автобіографії значиться, що закінчив дев’ять класів Талгарської середньої школи в 1940 році, а 9 вересня 1941 року був призваний в армію і направлений у Селищенську авіаційну школу механіків. Закінчив її в травні 1942 року, коли вже йшла війна на території Радянського Союзу. Відразу ж був направлений в Г.В.Ф., у 17-ту Київську ескадрилью, що дислокувалася в м. Талди-Курган. Через певний час його знову направили на навчання, на цей раз у 4-ту окрему ескадрилью Г.В.Ф. ст. Сир-Дарья. По її закінченню в травні 1944 року шлях льотчика Юртова скерували до Новосибірської школи авіації дальньої дії. А через рік, у травні 1945-го, коли вже відлунали переможні салюти з нагоди закінчення Другої світової війни, мого батька направили на службу в 27-у авіаційну дивізію м. Бузулук Оренбурзької області Росії.

– А як льотчик Юртов опинився в Україні, в українських льотних військових формуваннях?

– Знову ж його скерувало сюди вище льотне військове командування. Наприкінці 1945 року він став слухачем Конотопської авіаційної школи.

– А до Лебедина яке мав відношення?

– У Лебедині був аеродром – великий, сучасний за тими мірками. Тут до війни і після війни дислокувалася авіаційна дивізія дальньої дії. В післявоєнний час на ньому приземлялися військові літаки, льотчики яких виконували різні завдання, брали участь у навчаннях різного рівня. Льотчик Юртов зі своїм екіпажем теж служив у Лебедині. Але, на жаль, я детально не знаю про той час.

– А де проживала сім’я Юртових у Лебедині?

– Зі слів мами, Лідії Андріївни, мої батьки винаймали квартиру в приватному будинку неподалік аеродрому. На якій вулиці теж, на жаль, не знаю.

– То виходить, що Ваш батько не був на фронті?

– За словами мого рідного дяді, льотчика Григорія Андрійовича Когутницького (мамин  рідний брат), батько здійснював бойові вильоти, однак документів у нас щодо цього не збереглося. З автобіографічної довідки, написаної батьком власноруч, відомо, що він весь період, коли йшла війна, то навчався в авіашколах, то служив у ескадрильях. Мабуть, так було потрібно в той неспокійний і важкий час.

– Володимире Михайловичу, Вам відомі обставини, за яких загинув Ваш батько?

– Про це розповідав мені дядя – льотчик Григорій Андрійович Когутницький, з яким мій батько служив у Лебедині. У вересні 1948 року готувалися військові навчання, в яких мав  брати участь  полк дальньої авіації з м. Лебедина. Вночі з 29 на 30 вересня 1948 року літаки з аеродрому м. Лебедина піднялися в небо. Аж раптом у районі м. Переяслав-Хмельницького Київської області  розлютували громовиці. Всім літакам командування через радистів-стрілків наказало повернутися назад – час ще був у запасі. Причина, через яку літак льотчика Михайла  Олексійовича  Юртова не повернувся  на базу, мені, на жаль, невідома.   У нашому сімейному архіві й досі зберігається свідоцтво про смерть батька, видане бюро запису актів цивільного стану м. Лебедина, де значиться, що Михайло Олексійович Юртов помер 30 вересня 1948 року, причина смерті – авіакатастрофа. Про це зроблено відповідний запис за № 144.

Через невідомі мені причини літак М.О Юртова, завантажений авіабомбами, потрапив уночі в страшну  грозу.  Радист-стрілок врятувався – за наказом батька вистрибнув з парашутом. Льотчик Михайло Олексійович Юртов із штурманом Анатолієм Миколайовичем Устюговим, який не залишив літак, намагалися виконати посадку на зораному полі, яке висвітлював  з допомогою ракетниці  А.М.  Устюгов. На превеликий жаль, при посадці машина зірвалась, і льотчики загинули.  Про це розповідав радист-стрілок, а також є інформація в матеріалах  розслідування зі слів мого дяді Григорія.

Я часто приїжджав до Лебедина, щоб провідати моїх дуже дорогих людей та встановити один пам’ятник і батькові, і його штурману Устюгову – моєму хрещеному. До речі, про історію цього пам’ятника.  Перший  –  встановлено командуванням дивізії в 1948 році.  Другий –  у 1985-му. Окрім мене, в його установленні активну участь брали: Борис Миколайович Устюгов – рідний молодший брат Анатолія Миколайо­вича Устюгова, який на той час проживав у м.Краснодар; Петро Данилович Агеєв – відома людина в м. Лебедині – льотчик, учасник бойових дій у Великій Вітчизняній війні.  Він розповів чимало цікавих фактів із дислокування дивізії в м. Лебедині, про мого батька і про те, як він їздив забирати льотчиків після трагедії. Гірко це згадувати. На жаль, ветеран теж уже відійшов у Вічність, як і молодший брат Устюгова –  Борис Миколайович. Третій пам’ятник встановлено в 2010 році  мною разом із моїм двоюрідним братом Олександром Григоровичем Когутницьким, теж, до речі, льотчиком.  Активно допомагали в цьому адміністрація Мироносницького цвинтаря, художній автор пам’ятника Тетяна Іванівна Костенко (проживає в Лебедині).  Користуючись нагодою, також висловлюю особливу  вдячність   доглядачу  Мироносницького цвинтаря Андрію Григоровичу Бурді та його дружині Зої Іванівні, які впродовж десяти років допомагають мені утримувати пам’ятник у доброму стані. До речі, недалеко від могили батька знаходиться могила його товариша льотчика Василя Петрова, який теж трагічно загинув на початку 1948 року.

– Ваша мама Лідія Андріївна, певно ж, розповідала Вам про батька. Якою він був людиною?

– Так, часто-часто згадувала, хоча й нелегкі ті спогади були. Перш за все, вона повідала мені, що батько дуже її кохав, був доброю людиною. Він турбувався про власну родину, особливо радів, що має сина. З пошаною ставився до маминих батьків, її рідних старших братів:

Федора – учасника Великої Вітчизняної війни, пройшов дорогами війни 1941-1945 років командиром взводу, роти, побував у полоні в Уманській Ямі, звідки здійснив побіг і повернувся на фронт. Наприкінці війни був тяжко поранений, повернувся  в 1945 році інвалідом із 3-ма осколками в тілі, з якими і пішов у Вічність. Однак, щоб зрозуміти мужність цієї людини, варто навести факти: до війни і після неї працював учителем, директором школи, мав 3-х довоєнних і 4-х післявоєнних  дітей. Старший син 1935 р. народження, менший – 1958 р. народження;

Миколи –  учасника  Фінської та Великої Вітчизняної воєн, пройшов їхніми дорогами фронтовим шофером, у тому числі і в блокадному Ленінграді.

Про Григорія я вже розповідав. Когутницькі пережили нелегкі часи.

Саме батько (не мама) писав теплі, щирі, сповнені світла й радості листи  до її батьків і рідних. У мене зберігся один з них, який без хвилювання і гордості за батька не можна читати.

Михайло Олексійович з перших місяців мого життя намагався ростити мене здоровеньким хлопчиком, загартовував мій крихітний організм, обливаючи водою із трьох місяців. «Щоб ріс здоровим!» – казав мамі на її заперечення. До речі, пройдуть роки, і я знову візьмуся за це: ось уже біля  30 років обливаюся водою за методикою народного цілителя Порфирія Іванова. Батько професійно не займався спортом, але про його спортивні досягнення свідчить грамота, що збереглася в нашому сімейному архіві.  Нею його нагородили за перше місце у метанні гранати на спортивних змаганнях військової частини 3 серпня 1947 року, підписана начальником частини 77907 генерал-майором Жуковим. На жаль, тільки одна збереглася.

Хоча дитинство мого батька було нелегким, але він мав найкращі людські якості. Мабуть, життя відшліфовувало їх. Його рідна мама рано померла, а батько вдруге одружився, взявши жінку з її дітьми. Всі вони стали рідними і вкупі долали життєві негаразди. Добре закінчивши школу, Михайло Олексійович потрапив у технічну авіаційну службу. А про його авіаційну освіту я вже розповідав вище. Варто зазначити, що в його льотній книжці (такий документ тоді був і є зараз візитною карткою льотчика) майже не було  четвірок – все «на відмінно».

 Батько досяг своєї основної мети – став  льотчиком, причому, зі слів командирів і друзів-льотчиків, висококласним. На пам’ятнику відтворений літак ІЛ-4, на якому батько востаннє літав і загинув. Багато цікавого про батька мені розповів його земляк і товариш, теж льотчик  Володимир Михайлович Коновалов. В авіації він дослужився до полковника, проживав у Києві.

– Володимире Михайловичу, ми думаємо, що доречно згадати і про Вашу маму, яка перенесла велику трагедію по втраті чоловіка. Але знайшла в собі сили виростити Вас, дати Вам освіту і навчила робити добро на землі. Розкажіть про неї.

– Відразу скажу: я все своє життя складав шану своїй дорогій мамі Лідії Андріївні. Це була благородна людина. Я любив маму, допомагав їй у всьому, забезпечив їй гідну старість, доглянувши її разом із сестрою, провів в останню дорогу.

Вона народилася 22 листопада 1922 року на хуторі Лінеччина, що поблизу с. Балабанівка, на Вінниччині. Її батько, а мій дідусь Андрій пройшов Першу світову війну, нагороджений  солдатським  Георгіївським хрестом. Він був хліборобом. Якось, молотивши зерно, поранився. А яка тоді була медицина? Отож, і помер він від правця. Залишилася моя бабуся Марія Федорівна вдовою з п’ятьма дітьми. Мамі виповнився на той час всього-навсього місяць. У Марії Федорівни, на жаль, пропало молоко, і маленьку дівчинку своїм молоком вигодувала подруга – її сусідка (у неї була донька, мамина ровесниця).  Дякувати долі (бабуся була вродливою жінкою), їй запропонував одружитися інший чоловік. Коли мама закінчила сім класів Балабанівської школи, її забрав на Кавказ  її старший двоюрідний брат Когутницький Григорій Адамович, професійний військовий із 1935 року, легендарна особистість. Він допоміг влаштуватися на роботу. Працювала Лідія Андріївна молодшим бухгалтером у МТС (машинно-тракторна станція). Там її застала війна, тому вирішила повертатися в рідні краї.  Але з м. Грозного її завернули назад, адже  Україну вже топтав фашистський чобіт. На  Кавказі були сформовані зенітні підрозділи, аби боронили від ворога небо Кавказу.  Мама теж пішла в армію, де прослужила зенітницею (жінки замінили чоловіків, які були на фронті) до переможного 1945 року. Газета «Красная Звезда» в 1943 році вмістила на сторінці фото відділення дальномірників сержанта Е. Айдинян, де в центрі й моя мама Лідія Андріївна Потапова (згодом – Юртова). Вона нагороджена медаллю «За оборону Кавказу» та рядом інших, була контужена, інвалід І групи Великої Вітчизняної війни.

Моя мама двічі пережила особисту трагедію. В травні 1941 року вийшла заміж за офіцера Василя Івановича Потапова, який загинув на самому початку війни.  Щастя їй посміхнулося вдруге, коли стала дружиною льотчика Юртова. Однак трагедія перекреслила жіночу долю. Мама дуже тяжко переживала горе. Мій дядя (а її брат) Григорій Андрійович Когутницький, який служив з моїм батьком у Лебедині, відразу після похорон перевіз маму зі мною на хутір Лінеччина  (Балабанівка), до дідуся і бабусі  (керівництво авіадивізії пропонувало мамі  працевлаштуватися в Лебедині, проте вона там залишатися не змогла). Потім  дядя Гриша весь час допомагав мамі ростити мене. Мама в селі працювала в місцевій школі: спочатку – секретарем директора, згодом – завідувачкою бібліотеки. Ми з дружиною й дітьми часто навідували її. А коли зістарілась, я забрав її до себе в м. Київ. Померла вона на 88-му  році життя, похована на Лісному цвинтарі. Вічна їй Пам’ять і Царство Небесне.

– А як Ваші батьки познайомилися?

– Я зазначав, що мій дядя Григорій Андрійович Когутницький служив із Михайлом Олексійовичем Юртовим у Лебедині. Одного разу дядя запросив його провести відпустку на своїй малій батьківщині – на хуторі Лінеччина. Ось там і відбулося знайомство. Лідія Андріївна сподобалася Михайлу Олексійовичу, тож через півроку вони одружилися і поїхали до Лебедина.

– Розкажіть, будь ласка, й про себе.

– Зростав на хуторі Лінеччина, що розташований в 4-х км від села Балабанівка, під наглядом бабусі й дідуся. В Україні такі хутори до теперішнього часу називають «столипінськими», як про­дукт Земельної реформи прем’єр-міністра Російської імперії П.А. Столипіна. Із золотою медаллю закінчив Балабанівську середню школу, а потому із червоним дипломом – Київський інститут легкої промисловості, одержавши спеціальність «автоматизація хіміко-технологічних процесів». Направили мене в цільову аспірантуру. Закінчивши її, згодом захистив кандидатську дисертацію. Впродовж майже тридцяти  років працював у Київському виробничому об’єднанні «Хімволокно»,  на різних посадах. Відома перебудова зробила свою «чорну» справу з об’єднанням. Потому мене запросили на посаду заступника директора науково-дослідного інституту хімічного  профілю в м. Києві. Закінчився трудовий шлях у Міністерстві економіки, звідти й пішов на пенсію.

– Ви, певно ж, не забуваєте Вінниччину?

– Звичайно, ні. Впродовж усього часу проживання в столиці я туди навідувався зі своєю сім’єю. Сьогодні в хуторі Лінеччина  на узліссі й досі стоїть будиночок мого другого дідуся-лісника. Які тут красиві й чарівні місця! Я проїхав чимало міст, селищ і сіл, але такої краси ніде не бачив. Й досі зберігся старий сад дідуся, я його підсадив новими фруктовими деревами. Будиночок разом із сестрою підтримую в хорошому стані. Земельну ділянку віддаю друзям, знайомим: нехай саджають, вирощують все, що їм  потрібно. На Лінеччині часто проводимо зустрічі родини Когутницьких – уже онуків та правнуків. Тут, серед природи, ми черпаємо натхнення для душі, торкаємося уявно до родинного джерела.

– А в Лебедині Ви часто бували?

– Так.  Я все життя бережу в серці образ батька-льотчика. З  родичами теж приїжджав до міста. Ми завжди разом приходили до Мироносницького цвинтаря, де покоїться прах нашого дорогого Михайла Олексійовича Юртова та його товариша Анатолія Миколайовича Устюгова.  Вічна їм пам’ять і Царство Небесне!

– Дякуємо, Володимире Михайловичу, за цікаву й хвилюючу розповідь про Вашого батька, за пам’ять про нього. Зичимо бадьорості духу, здоров’я і всіляких гараздів.

Спілкувалися

Надія СОЛОДОВНИК,

Олександр КАСЬЯН.

Додати коментар