Цю фразу багато-багато разів повторювали випускники шкіл 1941 року – чи то десятого чи то восьмого класів – і звичайні учні дев’ятого класу, які після тієї клятої війни 1941 – 1945 років минулого століття вижили.
Чимало їх від шкільного порога вирушило до військкоматів, аби, взявши зброю до рук, захищати рідну землю від ненависного ворога – фашизму. Вони йшли кривавими дорогами війни до переможного кінця, та, на жаль, багато хто поліг на полі бою, як і мільйони співвітчизників, віддавши власні життя задля мирного неба над рідною землею для своїх співгромадян.
Цим фото рівно вісімдесят. Певно, вже нікого з тих, хто тоді сфотографувався на пам’ять, уже немає в цьому світі. Але є їхні рідні – нащадки. Тому це фото дійсно пам’ять про той далекий 1941-ий, про тих із поколінь, хто вивчав основи різних наук у стінах середньої школи села Сватки Синівського, а тепер Гадяцького району сусідньої Полтавщини.
Які тоді села були в Україні! Багатолюдні, а їхні жителі – працьовиті, завзяті, щедрі на добро, щирі на вдачу. У кожній сім’ї зростало і виховувалося по декілька дітей (рідко в яких було лише по одному-двоє). Тому і школи в селах були в основному середні з паралельними класами. Школярі прагнули знань, тому навчалися сумлінно.
Зауважимо, що в роки кривавої війни село вистояло і потому відродилося.
У сімейних архівах нащадків колишніх жителів села збереглися старі фотографії, а разом з ними передається пам’ять від покоління до покоління.
На знімках: учні 9 класу Сватківської середньої школи; педагогічний колектив Сватківської середньої школи (1941 рік, червень). Крайній справа (сидять) – Остап Архипович Смілян, вчитель фізичної культури, який на початку Великої Вітчизняної війни пішов на фронт, закінчив льотні курси. громив ворога і загинув смертю хоробрих.
Фото із сімейного архіву Алли Сепети (Смілян), м. Лебедин.